Надія Галковська, поетеса, краєзнавець, голова Чернігівської міської «Просвіти»

Мабуть, кожну сім`ю у нашому краї, яка мала «не пролетарське» походження, так чи інакше торкнулися події Жовтневого перевороту 1917 року. Але втрата майна, голод і нестатки були більш менш прийнятними в порівнянні з тим жахом, що припав на долю чернігівських дворян Комаровських.
Я невиразно пригадую історію про ці вбивства, яку почула ще в глибокому дитинстві від своєї прабабусі Марії Павлівни Березовської. А достовірні підтвердження прабабусиних слів я знайшла в архівах набагато пізніше, вже в наш час.
Прабабуся розповідала, як у лютому 1918 року були вбиті у власному домі її родичі – дідусь і дядько Дзвонкевичі, а через два тижні, на початку березня, також близька рідня – Комаровські.
Вважалось, що це справа злодіянь однієї банди, адже Чернігівська губернія тоді була переповнена збільшовиченими селянами, які поверталися з фронтів.
На жаль, багато інформації не лишилось у моїй пам`яті, якісь фрагменти й асоціації. Можливо, на шляху сприйняття постали і жовтенятський значок, і піонерський галстук, які і вдома не припиняли пропагандистського впливу на дитячу душу.
Та все ж і тепер в моїй пам`яті звучить тихий і лагідний голос прабабусі, я не можу забути того гострого почуття від несправедливості, що охопило мене, коли дізналась про загибель ні в чому неповинних людей.
Комаровські не були нашими кровними родичами, але дуже близькі сім`ї Березовських. Адже рідна тітка моєї прабабусі Марії Павлівни - Олександра Григорівна Березовська (про її трагічну долю – окрема розмова) вийшла заміж у Шибиринівку за поміщика Василя Васильовича Комаровського, який доводився двоюрідним братом Хрисанфу Миколайовичу Комаровському із Білоцерковки. І дітей один у одного хрестили, і гостювали по-сусідськи, бо ж мешкали неподалік.
Що ж сталося в домі Хрисанфа Миколайовича Комаровського, колишнього чернігівського губернського і повітового предводителя дворянства, прохолодним березневим вечором 1918 року? Про що й до наших днів через 100 років пам`ятають старі люди з навколишніх сіл?
Ввечері, 7 березня у теплому сімейному колі святкували день народження Хрисанфа Миколайовича. Як відомо, на початку березня сутінки настають рано, тож у не зашторені вікна світив повний місяць.
За святковим столом сиділи: сам іменинник з дружиною Клавдією Олексіївною, старша дочка – княгиня Клавдія Хрисанфівна Кейкуатова з чоловіком князем Михайлом Михайловичем Кейкуатовим, і молодша донька – Євгенія Хрисанфівна Шрамченко. Її чоловік, поручик Олександр Олександрович Шрамченко, затримувався по службі у Чернігові і мав прибути трохи пізніше. В сусідній кімнаті гралась з нянею Єлизаветою трирічна Оксаночка Шрамченко – дитина Євгенії. Чекали ще гостей і заразом вітали винуватця торжества.
Чомусь нікого не насторожив стукіт у двері. На запитання кухарки Ховруші: «Хто там ?», відповіли: «Гості…»
Попередньо маю пояснити, що кухарка Комаровських брала участь у злочинній змові. Адже все було сплановано зарані – визначили відповідний день, коли в домі буде багато гостей, радісна, піднесена атмосфера свята, і люди, розчулені й розкуті, не спроможні на миттєву реакцію спротиву.
Ось що пише про цю подію сучасниця й очевидиця подібних розправ над аристократами Марія Василівна Хижнякова (Чорносвитова): «Банда складалась із 16 чоловік. Верховодив колишній кримінальник Васька Кліщ. Амністований після революції, він отримав при новій владі високу посаду…»
Бандити увірвалися в дім і кинулись до людей за столом. Хрисанфа Миколайовича закололи багнетами. Так само розправились і з його доньками та зятем. Клавдія Олексіївна, господиня оселі, сиділа поодаль, біля дверей, тож її заколоти не встигли - вона сама миттєво померла від розриву серця, спостерігши жахливу картину загибелі найближчих їй людей.
Знищивши всіх присутніх у вітальні, бандити заповзялись рискати по дому у пошуках здобичі та можливих свідків злочину. Кухарка, як виявилось, була повноправним членом банди.
Хапали гроші, коштовності, столові прибори, постільну білизну, особисті речі вбитих витягали з шаф або просто знімали з іще теплих тіл.
Інший житель Чернігова, Микола Михайлович Могилянський, відомий історик, археолог, етнограф, пізніше також був змушений покинути Батьківщину, наводить у своїй статті «З пережитого в Україні 1918 року» деякі факти вбивства Комаровських, опис самої банди, спосіб проникнення в будинок: «Коли хтось з недобитих, поранених благав подати води, один з бандитів усміхнувся : «Подохнеш і так…»
І Могилянський, і Хижнякова у своїх спогадах пишуть про велику кількість жертв – більше 10. Про одинадцять трун, наспіх збитих наступного дня, і про саму подію згадує і газета «Чернігівський край» від 23 березня у розділі «Пригоди», де коротко описується розслідування по гарячим слідам:«Більшу частину награбованого вдалося виявити в сараях, клунях і навіть у купах гною». Кухарка Ховруша вже на другий день після вбивства пихато розгулювала по селу в модних туфлях, знятих з мертвої барині. Але такий кривавий епізод біографії не завадив Ховруші трохи пізніше вдало вийти заміж у цій же Білоцерковці. Мабуть, придане, що прихопила в домі Комаровських, виявилось досить вагомим.
Та повернемося до подальших подій тієї кривавої ночі. В будинку було кілька внутрішніх спалень, і в одній з них бандити знайшли няню з дитиною. Один нелюд схопив дівчинку з очевидним наміром, але няня якось встигла затулити її, благаючи милосердя. Дивно, але те прохання було прийнято. І процідивши крізь зуби: «Нехай живе, суче дитя», бандит кинувся доганяти своїх товаришів, які перевіряли територію маєтку з тим, щоб не залишати живими можливих свідків. А на господарському дворі якраз тоді ночувало двоє довжицьких жителів – Микола Ілліч Заровський та його напарник. Вони затримались через паводок місцевої річки, і тому попросилися на ночівлю до Комаровських. Бандити виявили їх сплячими на сіннику і закололи багнетами. Така ж доля спіткала і австрійського солдата, що теж був прийнятий на ночівлю у гостинний маєток. Чи залишилась живою няня? Ніхто не знає. Уже в наш час мені вдалося знайти родичів і сина тієї дівчинки. Їх свідчення доповнили моторошну картину : передсмертний стогін рідних людей, який було чутно з сусідньої кімнати, назавжди залишився у пам`яті дитини. Із спогадів сина Оксани Олександрівни Шрамченко «та ніч лишилась у її свідомості на все життя, і завжди, де б не доводилось ночувати, мама ніколи не лягала спати обличчям до вікна, бо місяць крізь скло незмінно викликав в уяві кошмарні сцени дитячого потрясіння».
Так спорожнів дім Комаровських. Через деякий час нова влада відкрила тут клуб, і місцева молодь на цій же підлозі витанцьовувала під модні ритми, не замислюючись, що зовсім недавно тут конали у передсмертних судомах нещасні Комаровські. А сам будинок достояв до 1989 року, коли раптово і дуже швидко був спалений блискавкою.
Довгий час вважалось, що той напад здійснили селяни місцевих сіл через, так би мовити, соціальні мотиви, мовляв, ми бідні селяни, а то – пани. Втім, таке твердження несправедливе. Бо не змогли спланувати настільки складний і кривавий злочин прості місцеві селяни без керівної і спрямованої ролі згори.
І ось – дивовижна знахідка, що підтверджує дане припущення. Кажуть, що злочинець рано чи пізно повертається до місця свого злочину. Один з учасників та ідейних натхненників тих подій, член довжицького підпільного ревкому І. Кущенко напередодні святкування 40-річчя «Великого Жовтня» віддає в друк матеріали, а фактично викриває сам себе 18 вересня 1957 року на сторінках газети «Деснянська правда». Цей нарис автор називає «В Довжику. З революційного минулого». Навіть власне фото не посоромився поряд розмістити, щоб ніхто не сумнівався у достовірності.
Ось деякі фрагменти з цієї оповіді зі збереженням мови оригінала: «…До села поверталися фронтовики. Дехто з гвинтівками – може згодяться. Вечорами точилися розмови – чути, бідноті землю дадуть… Більшовики кажуть, що самим треба брати». У Довжику був створений ревком. Знайшлася зброя. Повернувся з Чернігова Данило Варвинець – працював робітником у булочній Тетьоркіна. Розповідав про Леніна, про більшовиків. На одному з засідань обговорювали питання про розподіл панської землі між біднотою та коней довжицької стайні поміж селянами. В Довжику була волость, навколишні села діяли спільно під керівництвом ревкому. У нас найбільшим поміщиком був Комаровський. Біднота намагалась відняти у нього землю. Не витримали і фронтовики, напали на панський будинок, знищили поміщицьке кубло до Довжика вступили карателі - загін гетьманців та німців з гарматою й кулеметом. Тут же, на вулиці, почалися розстріли. (Зі спогадів старожилів, було проведене розслідування, виявлена частина членів тієї банди, яких тут і розстріляли. Прим. авт.) Та ревкомівський гонець встиг попередити сусіднє село Унучки. Повідомили також Табаївку, Раїще. Члени Довжицького ревкому встигли відійти в ліс».
Яке просте розв`язання задачі! Вбили землевласників разом зі спадкоємцями – і можна землю на сході села ділити! Ніяких тобі юридичних колізій! А революційні закони нас підтримають! Тож, виявляється, не ходила одна банда по селах, з австрійськими багнетами навипуск. Працювала ціла система ревкомів – волосних, повітових, губернських. А Петроград – і направляв, і надихав своїм прикладом червоного терору й масових вбивств співгромадян.
На завершення хочу відзначити, що рід Комаровських вистояв у роки репресій, зміцнів, має достойних представників в науці, освіті та інших суспільних галузях.
А оте жахливе вбивство Хрисанфа Миколайовича, як і сімей інших чернігівських дворян, виявилось «фундаментом» нової комуністичної влади, яка, пообіцявши чужі десятини селянам у 1917-1919 роках, сповна «розрахувалась» з ними у 1932-33 роках… Голодомором.

Автор: Олена Малишко (Березовська)