Журналістські шляхи за майже три десятиліття газетярської праці не раз зводили мене з цікавими й непересічними особистостями. Але Віктор Петрович Брей – фронтовик, фундатор дитячої хірургії та ортопедії на Придесенні, великий трудівник і життєлюб, мандрівник і будівельник – залишив у душі й пам’яті особливий слід. Серце крається від болю та усвідомлення непоправності втрати. Ми мали ще зустрічатися - із нагоди виходу в світ науково-популярного видання «Наші читачі – відомі лікарі Чернігівщини» з розповіддю про нього, публікації книги власних спогадів Віктора Петровича, заходів, присвячених 50-літтю дитячої хірургічної служби області. Але не судилося…
Тож нині слухаючи диктофонні записи наших кількагодинних розмов, мимоволі посміхаюся: Віктор Петрович, як ніхто, вмів із іскрометним, щирим гумором дотепно повідати про пережите, про житейські випробування й негаразди, про надзвичайно напружені неспокійні трудові будні…
Доля була не вельми милосердною до цієї мужньої людини: від розпачу й зневіри рятували діти й улюблена робота. Його натруджені мозолясті руки (що кілька десятиліть тримали скальпель в ім’я порятунку дітвори) не знали спочину до останніх днів життя: пасіка, квіти, сад (повсякчас щось прищеплював, садив, сіяв, доглядав). А ще читав, писав нотатки.
Війна нагадувала про себе тривожними снами. У сорок третьому Віктор Брей пішов боронити рідну землю. Він, гвардії піхотинець, пройшов вогняними дорогами другого Білоруського фронту. Свідки мужності й героїзму – орден Вітчизняної війни, дві медалі «За відвагу», нагорода вже незалежної України – орден «За мужність».
Навчання в Київському медінституті в повоєнні роки поєднував із нічними підробітками вантажником. А тому хліб, образно кажучи, змочений солоним потом, вважав найсмачнішим.
Життя ніколи не встеляло його доріг і стежок трояндами. Трудові сходинки, визнання й досягнення – результат щоденної напруженої праці, наполегливості, даного Всевишнім таланту хірурга-рятівника. Одержимий і мужній фронтовик виходив переможцем у двобої з недугами, повертався до улюбленої справи.
У Стольному Менського району ще й дотепер Віктора Брея, колишнього головного лікаря сільської дільничної лікарні, називають «наш доктор». За цими словами і повага, і визнання, і велика вдячність, і данина пам’яті… З часом змінювалися керівники й статус цього лікувального закладу, але Віктор Петрович разом з дружиною Галиною Трохимівною Шевченко вписали найяскравішу сторінку в його історію. Працюючи тут в п’ятдесятих роках минулого століття, він жодного разу не ходив у відпустку, часто трудився до 20 годин на добу. Тяжкохворих селян оглядав по кілька разів (навіть вночі). Як хірург обслуговував два райони – Менський і Березнянський. Згодом, коли вже пенсіонером у Стольному мав дачу, сельчани за звичкою йшли до лікаря за порадою, консультацією, допомогою.
Протягом чотирнадцяти років в будь-яку годину доби рятував дітей області, поспішаючи на допомогу малечі в найвіддаленіші куточки краю. Оперував у будні й вихідні, вдень і вночі, консультував колег із районів. Згодом Віктор Петрович, як розповідав при зустрічі, виграє конкурс на заміщення вакантної посади завідувача однієї із столичних клінік і поїде до Києва. А в Чернігівській дитячій лікарні залишаться достойні учні свого вчителя. Його ім’я згадують повсякчас із глибокою пошаною – медики, врятовані пацієнти. Загалом за роки праці він зробив щонайменше 30 тисяч операцій. Десятиліття пропрацював експертом обласної медико-експертної комісії.
Віктор Петрович розповідав, що свого часу підготував дві кандидатські дисертації, але за сімейними обставинами так і не вдалося їх захистити. Та не жалкував, що по смерті дружини присвятив життя дітям. Варив їсти, прав одяг, перевіряв уроки, просиджував біля ліжка, якщо котрийсь хворів. Два сини й онуки, як зізнавався ветеран, стали його вченими ступенями. Батько й дідусь, він неймовірно гордився їх досягненнями (Володимир – доктор хімічних наук, заступник директора інституту хімії НАН України, Олександр, хоч і здобув фах інженера в Київському автодорожньому інституті, має власну сучасну мистецьку галерею «Антик-центр»). Неабияк радів, що онук Віктор стане лікарем, що охоче допомагав йому на пасіці. Внучка Наталя, яку любовно називав «Брейкою», – мистецтвознавець, опанувала кілька іноземних мов
Секрет довголіття у Віктора Петровича був простий: діло до душі, кількагодинний сон( він вважав нещасними людьми всіх, хто не бачить сходу сонця, і сам прокидався на світанку, а спати лягав опівночі). Не палив, не вживав спиртного, щодня прогулювався пішки, плекав квіти (троянди, півонії, лілії). Понад усі мелодії любив бджолині пісні-гудіння… Не було такої роботи, з якою б не справилися золоті руки фронтовика, – оперував, столярував, будував, обробляв город, прищеплював дерева… Майстерно володів скальпелем, вправно орудував долотом, стамескою, лопатою…Об’їздив півсвіту й міг годинами розповідати про побачене – Індію, Німеччину, Болгарію, Югославію, мальовничі куточки колишнього Радянського Союзу… На схилі літ взявся за перо. Написане, за словами Віктора Петровича, передруковував ночами на машинці. «Я просто записная книжка, где жизнь играет роль писца…», процитує слова російського поета В’яземського, взяті епіграфом до спогадів. Здавалося, літа не мали влади над цим одержимим, мудрим і заповзятим життєлюбом.
Втішаюся, що догодила нарисом «Дві вершини Віктора Брея», надрукованим торік у всеукраїнській медичній газеті «Ваше здоров’я». Колеги зносили йому примірники видання з цією публікацією. Приємно було слухати слова вдячності. Віктор Петрович зателефонував і жартома виніс вердикт: «Догодили, так догодили. Хто й не знав, так загордиться Бреєм…».
Пишу ці рядки з великим сумом і болем. Та знаю, що скільки років не спливло б, згадуватиму наше невимушене й щире спілкування, пересипане жартами (день без жартів Віктор Петрович вважав прожитим марно). Ось днями завітала до київської книгарні «Знання». Й побачивши на полицях «позолочені» видання про царів і цариць, згадала «конструктивну» критику-подив Віктора Петровича: «Як це Ви не читали про Миколу І? Чому так мало знаєте про Олександра ІІ?»… На очі навернулися сльози…
Його бракуватиме всім нам, хто знав цю щедру на добро людину чи працював поряд, спілкувався або кому він безкорисливо допомагав, кого рятував від біди. І житиме доти, допоки й пам’ятатимемо. Ольга Чернякова, «Європейська Україна»
Фото із родинного архіву В. П. Брея. До теми: Сьогодні виповнюється півстоліття дитячій хірургічній службі Чернігівщини
Джерело: http://upi.org.ua |
| Олександр Майшев © 2010 "Європейська Україна"