Виникненню соціальної роботи як фаху передувало суспільне визнання необхідності задоволення потреб певних груп людей у сторонній допомозі та підтримці. У передісторії соціальної роботи визначають послідовні етапи суспільної допомоги: первіснообщинні та родові форми, княже піклування та церковно-монастирську допомогу, громадську та державну підтримку.
          В Україні відлік розвитку суспільної підтримки, взаємодопомоги та благодійності розпочинають ще з доязичницьких часів, що підтверджується даними історії, археології, антропології, філософії. За науковими даними археологів та антропологів, давня людина на території України за доби неоліту (8-3 тис. рр. до н.е.) поступово від збирання дикоростучих плодів та полювання переходить до землеробства [1, с. 4-5]. Мирна і благодатна природа чорноземних просторів, яким у світі існує мало рівних за розміром та родючістю, залишила свій відбиток на формуванні світогляду місцевих жителів. Саме на території сучасної України виникли найдавніші землеробні цивілізації Європи, і до самого недавнього часу слово «хлібороб» було синонімом до слова «українець» [5, с. 9].
           Завдяки такому впливу землеробства на етнос, який проживав на даній території, він значно відрізнявся за своїм характером і менталітетом від інших народів. Так, наприклад, германські та литовські народи, які на той час вели переважно войовничий спосіб життя і сповідували культ фізичної сили, не терпіли поміж себе людей зайвих, слабих, скалічених, що не могли надати допомогу у війні, намагалися перш за все уберегти від голодної смерті дорослих, якщо навіть для цього доводилось жертвували немовлятами. А предкам українців була властива лагідна вдача; серед рис характеру переважили гостинність, добросердечність, співчутливість. Перш за все цьому сприяли умови життя і побуту. Виконання трудомістких робіт (землеробство, скотарство) було посильним лише для великого колективу. Тому взаємодопомога, підтримка, прояв гуманності були притаманні людям, які жили в родоплемінному суспільстві.
            Архаїчна форма допомоги у слов’ян формувалась у рамках «холізму», відчуття належності до цілого – людської спільноти, природи, космосу. Побудована на цих принципах допомога і взаємодопомога мала культові, общинно-родові, господарські форми [2, с. 40].
Культова модель допомоги тісно пов’язана із міфологічним світом давніх слов’ян (оберегами, язичницькими богами). Люди зверталися до жреців або віщунів задля вирішення конкретних життєвих проблем.
             З оформленням інституту релігійних свят виникають «братчини» (мирщини, зсипки), під час яких жителі одного або кількох поселень виділяли певну частку продуктів на суспільні потреби. Це служило своєрідним механізмом перерозподілу матеріальних благ.
Общинно-родова форма допомоги розрізняла індивідуальні та колективні моделі. До індивідуальної відносять підтримку найменш захищених членів спільноти (людей похилого віку, сиріт, вдів): відведення їм земель, улаштування на постій, всиновлення дітей-сиріт членами громади. До колективної відносили допомогу родині, громаді та цілому роду [3, с. 14].
            Господарська форма допомоги базувалася на взаємній підтримці та існувала переважно для взаємодопомоги в екстремальних ситуаціях (пожежах, повенях, падежах худоби, захворюваннях працездатних членів родини). Основними її формами були селянські «помочі», «наряди громадою», толоки, складчини, супряга, спільне використання робочої худоби і т. ін. [4, с. 15].
            У слов’ян, окрім мирних видів занять, географічних і природно-кліматичних умов проживання значний вплив на формування соціальної допомоги справило триваліше існування (у порівнянні з народами Західної Європи) родового устрою суспільних відносин. Саме родові відносини до виникнення класового суспільства були найважливішим охоронним механізмом, фактором етнічної ідентифікації і соціалізації індивіда [3, с. 14].
           Із прийняттям християнства за часів Київської Русі архаїчну модель допомоги змінила конфесійна, в основу якої покладена головна заповідь християнства «любити Бога і любити ближнього, як самого себе». Серед основних форм допомоги того часу називають княже піклування, церковно-монастирську допомогу, парафіяльну допомогу, милостиню. При цьому допомога була справою конкретних осіб і не входила до кола державних обов’язків. [2, с. 40]
            Звісно, соціальну підтримку і взаємодопомогу в давні часи вчені не ототожнюють із поняттям соціальної роботи, адже соціальна робота передбачає системну, організовану, фахову допомогу, що надається професійно підготовленими працівниками. Але безперечно, зародження традицій доброчинності і волонтерства ще за прадавніх часів зіграли значну роль у формуванні засад соціальної роботи, в тому числі й у менталітеті, світогляді та свідомості українського народу.

Література

1. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України. – К.: Україна, 1993. – 380 с.
2. Соціальна робота: В 3-х ч. – Ч.1. Основи соціальної роботи / За ред. Семигіної Т.В., Григи І.М. – К.: КМ Академія, 2004. – 178 с.
3. Попович Г. М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Ґражда, 2000. – 134 с.
4. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І. Д. Звєрєва, О. В. Безпалько,
С. Я. Харченко та ін.; Зазаг. ред.: І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактіонової. – К.: ДЦССМ, 2004. -256 с.
5. Субтельний О. Україна: історія. – К: Либідь, 1994. – 736 с.: іл. – Рос. мовою.