– Переговори, особливо багатосторонні, дуже складні. Потрібно враховувати п’ять-шість системних чинників, а коли намагаються спростити, то й виходить, що ми щоразу щось обіцяємо через три місяці або через шість.

Спробую окреслити весь комплекс, з якого складається переговорний процес.

Почнемо з двосторонніх переговорів. Ми їх в основному закінчили, залишився тільки Киргизстан. Але з ним у нас виходить нетрадиційний процес переговорів, які зазвичай ведуться з членами СОТ, тобто коли з їхнього боку є розумний запит з урахуванням уже сформованих потоків товарів і послуг між двома країнами і спрямований на те, щоб якось поліпшити й спростити ці торгові відносини. На сьогодні в нас із Киргизстаном є угода про вільну торгівлю товарами. Тобто все досить просто: нульове мито, немає жодних бар’єрів, жодних вилучень. І обсяг торгівлі дуже маленький. Тому те, як нині поводиться Киргизстан, практично уникаючи нас, дуже дивно.

– Яценюк нещодавно заявив, що це проблема політична.

– Я як людина, котра веде переговори в торговій сфері, можу
сказати, що вона абсолютно не пов’язана з торгівлею.

– Але ж Киргизстан виставляє якісь вимоги: спочатку це були лампочки, потім борг, потім якесь мито…

– Борг уже не виставляється. Це питання перебуває за межами переговорів у рамках СОТ. Це не Паризький клуб чи якась інша організація, що займається врегулюванням боргів.
На жаль, попри те, що в угодах СОТ є положення, згідно з яким країни-члени мають сприяти державам, котрі перебувають у процесі вступу, й не уникати переговорного процесу, Киргизстан сьогодні фактично саме це й робить. І ще й висуває якісь абсолютно нереалістичні вимоги, наприклад, опустити імпортне мито на цукор і м’ясо. Але ж у нас, повторюю, угода про ЗВТ, тобто й так нуль. І взагалі, оскільки Киргизстан не виробляє ні цукру, ні м’яса, і в найближчій перспективі цей товар до нас із цієї країни не надходитиме, то виникає запитання: які підстави для таких вимог? Я розумію, якби це була, скажімо, велика китайська економіка, яка нарощує обороти й бачить, що через п’ять років вона вироблятиме вдвічі більше цукру й утричі більше м’яса, а отже, їй потрібні ринки. Але такий запит у малесенької економіки, яка й через п’ять, і через десять років не вироблятиме ні цукру, ні м’яса (принаймні на експорт)! До того ж ця країна від нас досить далеко. Ми провели аналіз наявного запиту й побачили, що раціональним може бути підхід (якби в нас не було угоди по ЗВТ) тільки щодо кількох позицій – це вольфрамові руди та вироби з вольфраму.

– А якщо Киргизстан і далі опиратиметься, нас без його згоди можуть прийняти?

– Ні. На сьогодні в рамках системи СОТ не існує механізму, який зазвичай називають «проти дурня». І ніхто не піде на те, щоб створити прецедент неконсенсусного голосування за прийняття. Доти, доки хоч одна країна буде проти, ніхто не піде на те, щоб ми стали членами організації.

– Як же нам уплинути на Киргизстан? Яка може бути ціна питання? А якщо запропонувати Бішкеку заплатити ті горезвісні 27 млн. дол. так званого боргу? До речі, можна було б, наприклад, звернутися до наших олігархів, тих же Ахметова, Тарути, Пінчука, котрі, здається, дуже зацікавлені в якнайшвидшому вступі України до СОТ, із пропозицією спонсорувати цей процес. Невже вони б відмовилися?

– Ми ж із вами вже говорили, що це питання лежить у політичній сфері. Можливість того, що 27 млн. дол., чи хай навіть 270 млн. дол., улаштують Киргизію, близька до нуля. Я вам більше скажу, навіть якщо ми погодимося на всі нульові мита, вони все одно не підпишуть протоколу. Принаймні я в це не вірю.

– Але ж ви для себе якось пояснюєте таку позицію Киргизії?

– Як людина, котра веде торгові переговори, я не маю пояснення в рамках тієї системи координат, у якій перебуває СОТ. Виходить, пояснення має лежати за її межами…