 Безконтрольне знищення сакральних пам’яток нашого народу – суспільна трагедія величезного масштабу.
За роки незалежності в Україні згоріло понад 60 сакральних споруд - римо-католицькі і греко-католицькі каплиці, храми візантійського обряду, синагоги… Якщо підрахувати, скільки ікон знаходиться в одному храмі, то знищено понад 8 тисяч експонатів. Згорів цілий музей сакрального мистецтва.
Можна називати різні причини того, що відбувається, звинувачувати всіх і все. Винних знайдеться багато - громада, влада, духовенство… Церкви горять і від рук грабіжників, які хочуть приховати свій вчинок, і з вини громади, яка відмовляється доглядати за старою церквою після побудови нової, нехтує сакральними цінностями...
Радянська імперія нищила все, що було пов’язано із культом Бога. Так 18 грудня 1984 року у моє рідне село Добряни Городоцького району приїхала міліція з двома вантажівками і вивезла все, що було у нашому кам’яному храмі. Частина вивезених ікон згодом знайшлася в інших церквах, а частина опинилася на смітниках. У 90-х роках у селі Жуличі Золочівського району та ще в одному селищі Дрогобицького району я натрапив на цілі звалища ікон, з яких привіз загалом близько 200 експонатів.
Така ж доля у більшої частини колекції, яка є в нашому монастирі при церкві Св. Архістратига Михайла і налічує від 4 до 5 тисяч екземплярів. Та все ж радянська влада зробила й дещо добре – на багатьох храмах були встановлені таблички, у яких зазначалося, що це пам’ятка архітектури, яка охороняється законом. На превеликий жаль, за часів незалежної України влада не встановила жодної пам’ятної таблиці і не зробила жодного опису сакральних та історичних скарбів, які знаходяться в церквах.
Нині, якщо хтось захоче збудувати новий храм біля старого дерев’яного, то може прийти до обласного відділення архітектури і попросити видати довідку, що стара церква - не пам’ятка архітектури, а отже, її можна знищити... До прикладу, село Любині Яворівського району. Вже отримана довідка про те, що дерев’яна церква у селі не є пам’яткою архітектури, хоча храм збудований у ХVII ст., а у XX ст. архітектор Нагірний зробив його реконструкцію, всередині церкви зберігаються унікальні експонати.
Довідка видана через відсутність таблички, у якій було б зазначено, що це пам’ятка архітектури, яка охороняється законом. Радянська влада встановити її не встигла, а українська не захотіла... Вже розроблений проект будови нової церкви за кілька метрів від дерев’яної без дозволу і благословення на це єпископа. (Хоча без нього архітектор не має права проектувати, а громада будувати, так само, як і без відповідного рішення обласного та районного управління архітектури).
За кілька років дерев’яної церкви, ймовірно, не стане, вона або зруйнується, або ж її спалять… У селі Жуків, де народився Богдан Лепкий, новий храм збудований поруч із старим, який тепер майже знищений. І таких прикладів можна навести безліч…
В Україні діє закон, згідно з яким не можна вивозити за кордон твори, створені до II Світової війни. А на її ж території сакральні споруди XVII століття можна безкарно нищити - вони не захищені законом.
Не хочу обстоювати і духовенства, велика вина є і на ньому. Навчання у московських семінаріях не додало священикам патріотизму до свого рідного. Для них це - легкий хліб. Але служіння Богу, Церкві і народу – це не легке життя. Зараз у селах священики не проводять просвітницьку роботу, люди нічого не знають ні про територію, на якій живуть, ні про те, який скарб мають, ні про історію та цінність храму. Приїжджаю в село і прошу – не будуйте нову церкву, намагайтеся зберегти дерев’яну, не кладіть цю бляху й пластикову дошку, які нищать храм. Не чують ані люди, ані священик.
Кілька разів мені приносили церковні освячені експонати і пропонували купити їх. Приходили до мене й покупці… Розумію, що ті, хто в нинішній час має гроші, абсолютні анальфабети і не знають, що таке “сакро” і що торгівля сакральними речами – гріх святотатства. У радянські часи такими творами боялися гендлювати, тепер - ні. Неодноразово під час експедицій селами, на прохання віддати для музею на збереження та реставрації церковні речі, чую: “Ви пропонуєте віддати їх задарма, а до нас згодом приїдуть з Києва і заплатять за них”. Таким чином скарб нашої нації осідає у приватних колекціях, зникає за кордоном.
Все це трагедія нашого суспільства. Церкви горіли і горітимуть доти, доки церковна і державна влада не видадуть закону, згідно з яким ті, хто користає з храму чи нищить його, відповідатиме за це перед законом. Доки не будуть покарані відповідальні за знищення сакральних споруд. Доки українці не усвідомлять, який скарб втрачають.
У Львівській галереї мистецтв триває виставка “Українська дерев’яна церква – перлина світової архітектури: межа зникнення”. На ній представлено унікальні макети старовинних дерев’яних храмів України, які створив авторською технікою Михайло Яськович, світлини Володимира Ольхом’яка, картини Володимира Патика та Євгена і Лесі Безнісків.
Глибини та трагізму виставці додає той факт, що багато дерев’яних церков, які є унікальним скарбом української нації, згоріли чи були знищені... Тепер вони існують лише у вигляді макетів чи світлин. Ієромонах СЕВАСТІЯН ДМИТРУХ. Монах-студит, голова сакральної комісії Львівської архієпархії УГКЦ На фото: Макет дерев’яної церкви 1720 року Св. Архістратига Михайла, с. Підгірці Бродівського району Львівської області. На фоні – фотографія згарища, на яке перетворився храм у 2007 році.
Джерело: "Високий Замок", http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=70004 |
|
